Попіл (2025)

Кисневі індикатори блимають тривожним червоним світлом, а в скафандрі чується глуха луна її нерівного дихання. Вона залишилася одна на цій станції, що вмирає, серед тіней і розрухи. Лабораторії знищені, сервери знеструмлені, а відеозаписи останніх днів стерті, ніби хтось не хотів, щоби правда вийшла назовні. Вона пробирається крізь уламки, намагаючись зрозуміти, що занапастило її команду. Навколо лежить попіл, що липне до черевиків, застрягає в дихальних фільтрах. Раптом у глибині коридору лунає слабкий шерех. Її серце завмирає – це лише луна? Чи хтось ще живий? Але коли вона йде на звук, перед нею розкривається жахлива істина: попіл – не млявий. Він рухається, стискається, змінює форму, наче щось усередині прагне вирватися. Раптом голоси - уривки фраз, знайомих слів - наповнюють її розум. Це її друзі. Вони звуть її на ім'я. Але чи живі вони? Чи їхні душі тепер бранці цієї чужої субстанції?